проклинаю і ненавижу тебе так, як колись любив і вклонявся тобі!
Жінка. Стурбовано. Чого ти? Ти не хочеш казки? Чи я не вмію розказати?
Чоловік. Говорить тихше, з жорстокою тугою. Усе-б віддав, аби зомліти перед смертю. Щоб не почувати, як вилетить останній подих, як востанне кинеться серце. Ой, хоч-би не знати своєї останньої думки! До Жінки. Ти зрозумій, що для мене значить: „в-останнє“. Це значить, що після я або скам'янію перед великим обличчям бога, або буду ніщо… Я боюся останнього! Хоч-би зомліти! Клич лікаря! Хай він дасть мені чогось, щоб я зомлів!
Знесилений падає на подушки і заплющує очі. Жінка нахилилась над ним і пестить рукою йому волосся.
Жінка. Ніжно. Я продовжуватиму казку. Ти заснеш… Так вони оселились у далекому гаю, що до нього не діставались хвилі людського життя і там, на волі, серед величних степів та дзюрливих струмків ясним полум'ям пашило багаття їхнього кохання… Юнак був стрункий як тополя, і дужий, як дуб.
Чути здалеку дзвінкий удар метала об метал. За ним ним нові, що-раз ближчі. Чоловік починає кидатись по ліжку. Жінка нічого не чує й провадить казку.
Жінка. Його подруга була ніжна, як дощик, і гнучка, як лоза… Вона квітчала своє довге волосся квітками, що їй коханий приносив, повертаючись з полювання. Вона…
Чоловік. Несамовито кричить. Пече мене! Пече!
Він рве на собі сорочку, хапається за ліжко, корчиться й ламле руки. Жінка схоплюється з стільця й напружено нахиляється над хворим. Вона бачить, що Чо
