Жінка. Злякано мовчить.
Чоловік. Робить поривчасті рухи руками. Скажи-ж мені, чи правдиві були мої думки про те, що бога немає? А що, як померши, я побачу його, всесвітлого і всемогутнього? Який жах — побачити бога, в якого не вірив і з якого сміявся! Ооо! Падає на ліжко, заломлює руки й стогне.
Жінка. Плаче. Ти загубиш себе! Не хвилюйся!
Чоловік. Не зважає на неї. Говорить до себе. Ну, хай так. Хай бога немає. Що-ж тоді? Яка нісенітниця — нічого не почувати, не бачити, не знати! Ой, я боюся цієї холодної темряви небуття! Обличчя його блідне й витягується. Він нервово ворушить ногами під ковдрою.
Жінка. Плаче. Ти не думай про це. Я розкажу тобі казку.
Чоловік. З одчаєм. Немає сили стримати мозок. У, проклятий! Мені жар знесилює тіло, а він так ясно працює! Мене всього мороз скував залізною кліткою, тіло моє вже непритомніє, а мозок, рясніш, ніж коли, плодить думки. О, як би вирвати його, вирвати з голови! Тискає голову руками.
Жінка. Одводить його руки від голови. Заспокойся ради самого себе! Слухай, я казку гарну знаю… Будеш слухати?
Чоловік. Знесилено й безвільно. Добре. Я слухаю.
Жінка. Радісно витирає сльози. Ось казка. У чудовому далекому гаю, густому, як хмари, оселився юнак з своєю милою. Сюди вони прийшли з галасливих неспокійних міст, де стук машини та гук юрби заважав їхньому…
Чоловік. Раптом стискує кулаки й з ненавистю на обличчі кричить страшним хрипучим голосом. А, проклятий, злодійський мозок! Мучиш мене? Я
