Дід Якимець сідав на лавочку в найтемнішому кутку й застигав у темну чудернацьку скибу.
Учитель брав скрипку до плеча й клав смик на струни. Звук виринав густо-шовковий, та враз обривався, як акробат з високої трапеції.
— Діду, — звертався вчитель до сторожа. — Я що-вечора прохаю, щоб ви не дивились на моє обличчя, коли я граю. А ви…
— Не буду більше, — шепотів зляканий дід. — Я дивитимусь у землю…
Учитель грав. Спочатку він дивився на ноти, а потім забував їх перегортати та починав грати те, що, здавалось йому, він чув давно… може, ще в дитинстві, коли батьки брали його з собою ночувати в степи.
Потім перед ним у яскравих фарбах з'являвся барак і все, що там стогнало й катувалось. Безкрайньою валкою сунулись перед ним юрби людей з підтятими думками та розкраяним тілом, а він, як найнятий музика, компонував їм величній марш Funèrbe.
Дід сидів у кутку, скоцюрбившись, в примруженими очима; ніби він не встиг приготуватися до хвилі звуків, і вона захлиснула його несподівано. Дід сидів геть розгублений та почував, як звуки великими клинами врізаються в його тіло і трощать його на шмаття.
Учитель кінчав. Він ще стояв нерухомо, і смик лежав на струнах. Але звуків більш не було.
Дід Якимець підводився і йшов до дверей. Там він спинявся і казав учителеві:
— Я, як пас громадську череду, так у мене була сопілка… Тоді я теж грав… корови пасуться було, а я граю сам собі.