Ніч, коли сестра Пріся віддалася начальникові станції, була скляна й нерухома. Здавалось, дерева застигли в камінь і дихати було важко, мов повітря розвіялось пилом по вулицях. Квіти акації повними ґронами падали на землю, знесиливши з тиші та своєї запашности. Так само, як і в денну спеку, тіло розкладалось у беззв'язкову масу, і скрізь панувала радість притоми й знесилення.
Захоплена цією радістю, Пріся гадала, пригортаючись до коханого:
— Досі я важко відчувала пружність грудей і не знала щастя мати їх розталими від пестощів.
Коли начальник станції, приголомшений сухим повітрям і коханням, добився до своєї хати, на платформі його перестрінула ліхтарникова дочка.
Та що-вечора до глибокої ночи самотньо блукала по платформі, бо інтелігентних юнаків бракувало, а сільськими вона гербувала.
— Ну, хто виграв? — запитала вона.
Начальник станції запевняв усіх, що він їздить вечорами до вчителя гуляти в преферанс.
— Ми, — відповів начальник станції і спинився на хвилину — його здивував звук людської мови.
Мешкання його було з чотирьох кімнат, але дві ніколи не одмикалися, бо були непотрібні.
Начальник станції сів біля столу та видобув з шухлядки записну книжку: „Порадник залізничника на рік 1910“. Цю книжку він придбав ще на початку своєї залізничної кар'єри, але й досі там нічого не записав.
Сьогодні-ж скоїлось щось таке, що треба було відбити навіки. Принаймні, начальник станції
