Після вечері всі молились на схід, і кожний молився своєму богові: у дужих душею і бог був грізний та потужний, в кволих був бог добрий і м'який.
Потім взялися до праці. Фершал і рибалка Охрім поїхали ставити перемети біля Дівочої Затоки.
Охрім розповідав про своє життя, мірно коливаючи веслами:
— Цілісіньку зиму, як у пеклі, — казав він. — Сварки, сусіди, гості… Я не соромлюся вам признатись — мене жінка б'є. Я двома пальцями задушити її можу, а вона мене б'є. Бо я не можу битись… я нікого не бив.
Фершал сидів на кермі та, слухаючи, вдивлявся в далечінь пологих степів.
Охрім казав далі:
— Вона лає мене за те, що не хочу хазяїнувати. А як я можу різати плугами землю, коли знаю, що вона мовчки стогне під ногами тисячі людей?
Рибалка захитав головою й витяг весла з кочаток. Уже наближались вони до Дівочої Затоки і можна було не громадити.
— А вона цього не втне, — розповідав Охрім, — бо звикла, що землю всі штовхають ногами. Вона не плюне на долівку, а на землю плює. А як-же їй, всіма обпльованій!? Ну, й сваримося… А я день-у-день чекаю, поки розтануть сніги, щоб податися жити на косу. І живу…
Охрім подивився навкруги. Зорі спускались на дно річки, як подарунки неба.
Фершал уже розгортав перемети.
