Покоївки чекали того часу, коли лікар, врешті, зверне увагу на фершалову поведінку. Той став зникати після вечірньої візитації на цілу ніч, иноді спізнявся і на ранкову, а иноді повертався тільки в обідню пору. Правда він завсіди приносив повний кошик риби, і всі знали, що він цілу ніч ловив її.
Але лікар не вважав на те й не дивувався, коли візитацію йому доводилось робити тільки з сестрою-жалібницею.
Одного-ж разу, лишившись з фершалом на самоті у черговій кімнаті, лікар запитав:
— Ви, може, поспішаєте куди?
Фершал зніяковів, але погляд лікаря, завсіди сірий і мертвий, тепер засвітився спокійним вогником.
— Правда… — відповів фершал, — мене чекає човен, щоб їхати на Загірню Косу.
Лікар підійшов до його ближче й промовив:
— Я вас не тримаю… я розумію…
Він одійшов до вікна і став дивитись на село.
— Я розумію, — раптом додав він, — кожний має собі своє…
Візитація почалася, але фершал не був на ній присутній. Він поспішив до річки, щоб переїхати на косу.
Там він пройшов до куреня рибалок. Всі вони лежали круг вогнища, на якому варилась литвинська каша.
— Вечір добрий, — промовив фершал.
Ніхто не ворухнувся. Тільки той, що варив кашу, поволі підвів своє заросле обличчя та відповів за всіх:
— Вечір добрий.
Фершал теж мовчки ліг коло вогнища.
