А ввечері гості не зібрались. Іван Данилович поїхав контролювати поїзди, а без нього не грали. „Трік-трак“ без Івана Даниловича втрачав свою запашність і смак.
Павлусь прийшов. Він розповідав і напружував свої засмаглі руки. Напились мутного чаю, настояного на вишневих паростках, і пані Оксана сказала:
— Ти, Володю, мабуть будеш писать?
Павлусь зробив римський уклін Володимирові Петровичу й пішов з панією Оксаною гуляти.
Володимир Петрович теж вийшов і сів на ґанкові. Найменшу охоту він мав писати підручника, що розпочав був. Цей підручник обернувся в якесь прокляття для нього. Пані Оксана визнала за найзручніше приносити себе в жертву підручникові.
Раптом щось дико ревнуло коло Володимира Петровича, аж він стенувся.
— Як ти мене злякав!
Біля господаря стояв пес Сірко й, лащучись, вив. Це був старезний собачисько; він шкутильгав на трьох ногах і вже не гавкав, тільки вив.
Прийшов і Дмитрик, що гуляв із Сірком. Він притулився до батька й заскиглив:
— Папо, мені нудно… Шлейка порвалась…
Найболючіша рана Володимира Петровича був син. Серед родинної брехні й батькової розгублености Дмитрик виростав нервовий, задуманий. Ось він сів коло батька, зліг йому на коліна, заснув. І за всі обов'язки перед ним Володимир Петрович міг тільки гладити його по голові.
Вечір хмурнішав, землею ходили вітерці. Серед тиші поволі минав час. Володимир Петрович отак вечорами думав про те, що життя стало
