Вона питала на те дозволу лікаря. Той, набиваючи собі цигарки, невиразно відповів:
— Дарма.
Проте, сестра Одарка Калинівна зважилась повішати ікони по кутках, і лікар нічого на те не сказав.
Роздавши ліки, сестра повернулась до аптеки за шприцем. Треба було зробити впорскування червоноармійцеві, якого хворим кинула тут військова частина. Відомо було, що червоноармієць має померти не пізніше, як завтрішнього дня; йому вже параліжувало горло, і він не міг ковтати.
Подвір'ям проходила сестра Ганнуся із своїм п'ятилітнім сином. Сестра Одарка Калинівна зідхнула — їй хотілось-би вирвати сина в Ганнусі та виховати його, як людину. Через питання про виховання Антося між цими сестрами була затаєна ворожнеча.
Сестра Ганнуся повела сина до скель над річкою. Потім вони гуляли по саду, що невпинно прокидався, та ходили дивитись на землю, розкраяну плугами.
Антось споглядав те й навчався у природи мовчазности та спокою. Крім того, призвичаювався не жахатися з її могутности.
Сестра Одарка Калинівна ввійшла до покою з приладдям до впорскування й гукнула на Явтуха. На його завсіди гукали в такому разі. Явтух приходив, зосереджено хапав червоноармійцеві руки та міцно тримав їх, поки сестра встромляла в кволе тіло тоненьку голку.
Тоді червоноармієць збирав рештку сил і пручався; він з нерухомим прокляттям упирав свої очі в обличчя Явтуха, а дихання його нагадувало рипіння тупої пилки по дереву.
