Чергова сестра Одарка Калинівна роздавала хворим ліки. Вона уважно схилялась до кожного та казала ласкаві, розрадні слова.
Але хворі її не любили. Не любили за те, що вона часто згадувала про бога й радила покладати на нього свого надії. У хворих це викликало прикрість.
До того-ж сестра Одарка Калинівна була вже досить старенька і, як жінка, не викликала жадної надії.
Хворі любили сестру Прісю. Вони кликали її навіть тоді, коли вона була нечергова. Важко засапуючись, хворий благав покоївку:
— Поклич мені сестру Прісю…
Та з'являлась без халата, свіжа й вогка, та з докором питала:
— Чого вам?
Хворий силкувався посміхнутись:
— Пече всередині…
Сестра Пріся недбало відповідала:
— Перепече.
Потім нахилялась до ліжка і на мить прикладала руку до лоба хворого. Серпанок її блузки лоскотав йому обличчя.
— Жар у вас, того й пече, — з'ясовувала вона, а її сині очі не втримувались й сміялись.
Хворий не встигав подякувати за ласку та легенький дотик пахучої блузки, а вона вже зникала. Далі бачили, як на зеленій горі вітер бавився її спідницею.
Заходами сестри Одарки Калинівни в кожному покою повішено ікону. Їх пожертвувала баракові сама-ж таки Одарка Калинівна.
