— Дихайте.
Мова його буле ніби вимушена.
Хворий робив кілька спроб глибоко дихнути та зневірившись, шепотів, закидаючи руку за голову:
— Не можу… Ніяк…
Лікар, випроставшись та йдучи до другого хворого, бубонів собі під ніс:
— Injectio cocaini… radix ipecacuani… tinctura adonis vernalis…
Фершал усе те похапцем зазначав на папері поруч прізвища хворого.
Біла процесія швидко плавала серед дерев'яних, нашвидку збитих ліжок. Серед задушених зойків лікар ніби неохоче й невдоволено бубонів:
— Tinctura strophani, infusum…
Врешті, півсотні хворих були оглянуті, та, почуваючи, що їм і на крихту не полегшало, починали зойкати й кричати ще голосніше, ще нестриманіш.
Лікар кидав халата й виходив на повітря. Тут чекала його ціла валка підвід, і він враз опинявся серед кола людей, що благали його приїхати до хворих. Лікар не розмовляючи, сідав на перший-ліпший віз і незабаром зникав серед шляху.
У черговій кімнаті фершал швидко готував загадані ліки. Він хотів звільнитись як-найраніше, щоб піти половити риби, бо годину сьогодні було ніби до цього тільки й пристосовано.
Сестра-жалібниця розтирала масті й загортала порошки. У вікно з пригорку їм видно було село, що починало вже ховатись за розквітлими деревами. Невидимою, але відчувливою хмарою скупчилась над селом пошесть та гнала до ненавис-
