Завтра буде й про рудого сетера. І теж нагорода.
Тимергей годував собаку. Той жадібно ковтав великі шматки хліба й м'яса, що були принесені з базарю.
Тимергей сидів на ліжку, простягши руки на його спинку, й дивився на собаку. А сам пригадував.
Кругом книжки… Він риється в тих книжках, вишукує в них думки, гострої й упертої. І бачить, як у холодних, чорних літерах ясними блисками відбивається мозок і кров, що з жорстокою волею одірвала від себе далека людина й надхненно втиснула в невмирущі рядки.
Він шукав з безутомністю звіря і, коли щастило йому вирвати з хаосу літер думку, прекрасну й могутню, взяти її й покласти в свій жадібний мозок, — тоді Тимергей відсував книжку й заплющував очі, щоб виразніш почувати, як почне та думка пускати коріння, обхопить мозок дріжливими дротинками, як зросте й народить ще натовп нових, — теж прекрасних і теж могутніх.
Сірий мозок квітчався ними, як пишними айстрами, і ті були чудові в холодній величності.
А иноді було… хе! було иноді не дається думка до рук! Плигає перед очима, крутиться, як дзиґа, і дратує до невмоги. Він з одчаєм ганявся за нею, вивертав на стіл свій мозок, а облудлива думка ховалась між паперами або робилась звичайним оливцем.
Тоді Тимергей занепокоювався зовсім. Широко розтулював очі й рота, повний здивування, дивився на оливець, де зникла жартівлива думка.
