Але треба було щось почати. Тимергей зиркнув навкруги. Нікого ніби не було. Тоді він впевнено підійшов до собаки, сміливо полоскотав його за вухом та ніжно промовив:
— Цюцю, цюцюнько…
Собака пішов на ласку, повіяв хвостом і довірливо притис голову до Тимергеєвої ноги; тойже взяв його за нашийника і швиденько поволік за собою.
Сетер почав був огинатись, а потім сам рвався вперед так, що Тимергей ледве поспішав за ним.
Так щасливо дісталися вони до хати.
План роботи цілком склався в голові Тимергея ще в ту мить, коли він забачив собаку. Так, одразу склався план, немов хто несподівано втиснув його в мозок.
Цей план диктував: треба зразу-ж заставити кожушка в ломбард, щоб на ті гроші прогодувати собаку.
— Що-ж, ще тільки вересень — кожушок не так то й потрібний, а головне — це-ж не більш, як два-три дні…
Через два-три дні Тимергей прочитає в газеті об'яву:
Забіг рудий сетер. Хто приведе, тому добра нагорода…
Ха, ха! Це принаймні геніяльно! І це тільки він, Тимергей, міг намислити. Ні, справді, в ньому є великі здібності…
По дорозі до ломбарду Тимергей перестрінув Кнайбенка. Той, як і завсіди, ішов з посмішкою на обличчі, широкою й привітною, як брама заїзду. Хто хоч — прохаємо! Не дорого!
