На другий день ранком після порції сумування Тимергей вийшов робити свою звичайну гулянку містом. Сум сьогодні був глибший, ніж раніше, бо в їдальні лишилось тільки п'ять день пообідати, а там…
— Подивимось тоді, побачимо, що буде, — шепотів він.
Якби міг він висловити свою безсилу, стислу ненависть до міста людей і вулиць, — місто зникло-б, люди попадали-б і вулиці вкрилися-б пилом.
Але Тимергей мовчав, хоч хотілось підійти до ближчого будинку, повалити, розтрощити, і на купах шмаття святкувати свою перемогу диким танцем.
На розі він перестрінув собаку рудої масти, що стояв та задумливо нюхав повітря, витягнувши голову вперед.
Тимергей хотів уже тюкнути на нього або штовхнути ногою, але спинився, осяяний веселковою думкою, що одразу вибила ненависть і злість йому з серця. В голові скупчились і заштовхались блискучі надії.
Від надій Тимергей сп'янів — йому зробилось тепло, перед очима попливли вулиці, а тіло здалося легким й рухливим, мов зроблене було з повітря.
Тимергей посміхався радісно й чисто, як ставок у садку. Він ласкаво лаяв себе, що не намислив раніше зауважити на вродливих собак.
Закоханим поглядом оглядав він рудого сетера. Той теж дивився на Тимергея й очікував, не знаючи, чи сердитись, чи підійти й познайомитись.
