що жили, не помічаючи їжі, ми, що віддавали обідові п'ять хвилин часу, — забули, що ми тварини. Ми душу досліджували, ми в мозку коперсались. Та ось приходить голод і спиняється у шлунку, як знак запитання. І ми без вагання даємо відповідь. Раптом бачимо, що ми ссавці, забуваємо про наш могутній мозок та лише дивуємося, що так довго не вбачали найважливішого.
Я обідаю тепер не менш години. Смакую все і з насолодою обгризаю пісні маслаки. Пообідавши заплющую очі та кличу до себе Декарта. Питаю його:
— Декарте! Ти голодував коли?
— Ні, — каже.
— Біжи-ж мерщій та нищи свої праці. Потім не поїж тиждень і створи нові. Тоді матимеш ти певний ґрунт. Тоді ти, наприклад, не скажеш:
— Cogito ergo sum… А закричиш: — Ой, їсточки… ergo sum!
Пам'ятай, що право на існування має лише те, що можна спожити.
Іди-ж, Декарте.
Від Кнайбенка ішов у тому-ж нахабному настрою, заклавши руки в кешені, і дивився навкруги з такою зневагою, мов-би плюнув допіру з місяця на землю.
Хоч ще не було й дванадцятої, Тимергей уже поспішав обідати. Звичайно він втримувався до першої, але зараз, роздратований, що у Кнайбенка не знайшов хліба, не міг далі терпіти.
Їдальня, де Тимергей колись заплатив за обіди місяцем уперед, була недалеко. Що більш наближався він до неї, то дужче хвилювався.
