пала вже носильника. Нести не сила. Чи не послужу я? Вона заплатить…
Я нахилився, взяв лантух на плечі й поніс. Вона йшла поруч, оддихуючи, і не вгавала мені дякувати. Далі спитала, хто я такий. Я сказав, що студент. О, вона має пошану до студентів! Вона сама вчилася колись; гадала навіть до гімназії вступити, — та де там! Тепер вона торгує на базарі періжками. Заробляє добре, та що це за життя? Коли ще був живий її чоловік, машинист, то ще хоч як було, та й то п'яниця він був. Ох, бив її!.. Світу не бачила! А тепер одинока, як бур'янина в полі. Ой, життя!
Ми йшли довго, на краймісто, і вона весь час розповідала. Спинилися перед невеличким будинком. Скільки я візьму? Нічого, я просто прогулявся. Та як то? Тепер із рідного батька беруть!.. Дуже просто. Ну, якщо так, то хай я зайду до неї колись попоїсти періжків, увечері вона завсіди дома, якщо не їде куди по харчі. Куди їй ходити? Вулиця така, будинок такий, звуть Марта.
Сьогодні, гулявши, я вгадав про це, і аж слинька мені покотилась, коли я уявив собі масні періжечки. Я-ж їм самий хліб, курю махорку! Постановив піти.
Я застав її вдома, і вона зраділа невимовно. Вона й надії не клала, що я, студент, згадаю про неї, бідну спекулянтку. Ну, тепер ми будемо добре знайомі! Вона, бач, зовсім-зовсім самотня. Ой, життя! Вдень на базарі сама лайка, а ввечері дома однісінька, як палець. Який-же я любий! Ну хай-же я сяду! Я, бач, не пішов на бульвар забавлятися з панночками, а завітав до неї, бідної спекулянтки! Періжечки ще в печі,
