— Де-ж правда? — спитав секретар.
— У книзі, — відповів завідувач.
Поїхали врешті. Помалу, не поспішаючи. За ніч доїхали до другої станції. Настрій поганий був, дощ не вгавав. Змовились нікого не пускати. Біля дверей стали найдужчі й уперлись ногами.
Але п'ятеро червоноармійців підійшло:
— Вилазь! Вагон для військових.
Спробували сперечатись.
— Серього, викидай речі.
Посипались лантухи, кошики, люди. Справу програно, кинулись на буфери, лізли на дахи.
— Спізнилися ми на з'їзд — сумно промовив секретар, обтрушуючись; — він уже почався мабуть. Докладу шкода — стараючись писав.
— На дах лізьте — суворо сказав завідувач. — Швидче!
Ледве видряпались. Сіли, підгорнувши під себе ноги, по-турецькому. Місця чимало було. В'їдливий дощ цюкав просто в обличчя. Баба, що сиділа поруч, сказала їм:
— Воно, як сонце та тепло, так боже, як гарно вверху їхати: увесь світ видно.
Секретар стогнав:
— От вам живе життя! Ниточки сухої немає.
— Мовчіть. Ви — кабінетний інтелігент.
Куняли під стукіт колес об рейки. Марилась тепла хата, і щоб обід був на столі.
Раптом потяг струснуло, кинуло, вагони тріснули, дах пірнув, і все розпалось. Тріск покрив зойки.
Завідувач з секретарем поволі вилазили з-під уламків.
