Були певні відомості, що потяг такий прийде сьогодні: розпитували дядька, що їхав возом повз станцію, і той присягався, що на власні очі бачий потяг уранці за двадцять п'ять верстов звідци. Народ шикувався коло рейок, обличчя проясніли, летів сміх і лушпиння з насіння.
— Ну, от і буде потяг, — сердито казав завідувач своєму секретареві; — як раз завтра вранці в губернії будемо, акурат на з'їзд. Подивіться, чи доклади взяли… Харчи єсть?
— Та харчів тільки на день дали з харчкому. Кажуть, п'ятдесят верстов за день пішки дійдеш.
— А ви що, на тиждень хотіли? Сказано, інтелігент, запасів хоче.
— Нудно чекати, — позіхнув секретар, — а книжки немає.
— Чорт зна що! — гукнув завідувач. — Книжки! Та ви навкруги гляньте — цікавіше за всяку книжку.
Навкруги аж клекотіло. Стогони коло бюро перепусток, співи безробітних артистів, вереск дітвори, лайка коло столику, де гуляли в „три листики“, — повставали до похмурого неба. А між натовпом метушились баби з кошиками й кричали.
— Кому борщику, періжечків? Ковбаски?
