— Добре-ж вам, як вас Франція підтримує, — зауважив Іван Данилович, — а спробували-б ви, так як ми — без нікого!
— Ой, їх Франція підтримує, та ще й як! — швиденько озвався Гриць Панасович.
Бойовисько розгорталося. Володимир Петрович посував фігурки, а часом гмукав, коли йому треба було бути вдоволеним чи навпаки. Пан Каземир завзято, але стримано гукав:
— Będziemy następować!
Іван Данилович повагом собі провадив:
— Ну й що з того? Ваша зверху? Так ми почекаємо… Нам не звикати, ми спокійненько. Я, як був за мирового суддю, так не думав, що паротяги доведеться з-під споду чистити. А було! Залізеш під паротяг, сопеш там, а ще прийде який чорт і кричить: „Ану, ти там, повертайся, стерво“…
— Іван Данилович, — озвалася пані Оксана, — які вирази!
— Та ви далі слухайте. А потім я вже коло паротягу стояв, а хтось чистив. Моя черга була кричати. І підлоги по шпиталях мив… „Нетрудовой елемент“… Мив. А воно потихеньку, помаленьку — та й не те! Хто вміє чекати…
— Ой, обридло вже чекати! — гукнув Гриць Панасович. — Чекаєш, як той дурень!
— Zapewniam pana, — твердо мовив пан Каземир, — że Europa nigdy ne pozwoli…
Іван Данилович збив фігурку й вдоволено засміявся:
— Та що там ваша Европа!
— О, Europa!
Пані Оксана взяла повний аккорд і заспівала. Її голос був чистий і дзвінкий. Він гостро зні-
