Він тільки на хвилинку пішов товаришів провести, а то незручно.
Галочка давно не була на кладовищі, і їй подобалось. Скрізь, скрізь мертвяки й так приємно бути живій! Чудний воєнком! Каже, всім вразу смерть не страшна. А яка користь з того, що инші житимуть, коли вона помре?
Про брата в-перших, що лежав під землею, Галочка теж згадувала. В душі вона була рада, що він розбився.
— Він був добрий, — гадала вона, — але-ж він — каліка.
Їй здавалось, що калікам нецікаво й непотрібно жити.
Тимошівський тихо підійшов; вона не чула його кроків і скрикнула з несподіванки, простягаючи йому руки. Тимошівський поцілував їх.
— Негарний, — промовила вона, і її мова була таємнича серед домовин, — так забарився.
— То тобі здалося, — відповів Тимошівський; — сядьмо.
Він простелив шинелю, і вони сіли між могилками.
— Галю, — сказав Тимошівський, — я хотів тобі сказати, що ми від'їзджаємо завтра. Нашу сотню переводять до иншого міста.
Вона упала йому на коліна.
— А я?
— Ти, Галю? Ти лишишся…
— Мовчи, — прошепотіла вона.
Було холодно наніч. Місяць завісився хмарою, і хрести припадали до землі.
— А ти лишишся, — шепотіла Галочка, — лишишся…
