заколотах і крові воно святкує саме себе — і нема де сховатись. Життя пронизало всесвіт своїми стрілами, воно п'є вічність пожадливими устами, — і притулку немає. Життя хоче бути!
Літун глянув навкруги тим поглядом, яким допіру дивився на Галоччині півоголені груди. Неминучість насувалась на нього й він спокійно чекав її.
— Хай тобі земля пером!
Мотор зідхнув, і то було останнє зідхання душі, що хотіла неба. Ущух пропелер і величня тиша схолодила блакить. А за мить ревнули простори, сонце захиталось і земля розкрила свої обійми.
Літуна Сергія Данченка ховали на другий день по його смерти. Похорон відбувся по обіді, люду зійшлося сила, хоч година була похмура. В цьому місті ще ніколи не ховано літунів, і всім було цікаво.
Труну поставлено на повітроплав, оповитий гірляндами; дві парі коней тягли його вулицею на кладовище, грала музика, а вгорі шумів ще один апарат, розкидаючи на юрбу чорні паперові стьожки.
Перед брамою кладовища процесія спинилась і воєнком сказав промову.
— Товариші, — почав він, — ми ховаємо сьогодні одного з наших літунів. Мало чия нога ще ступала в царство повітря, здобуття неба ще тільки починається, і втрата одного з вояків на цьому полі нам боляча невимовно. Зрозумійте, товариші! Авіяція має для нас значіння не тільки як найшвидчий засіб сполучення, чи найна-
