ші й чудніші робились її будівлі, то вільнішим і дужчим він себе мав. Його руки витягнулись у крила й серце з'єдналось з мотором.
— Прощай, земле! — шепотів він.
Хмари на мить огорнули його важкою пеленою, розбігаючись од пропелеру. А за хвилю він був уже над ними, заллятий світлом і теплом. Безмежна блакить простяглася перед ним, прозора, ясна, вщерть напоєна сонячною росою. А внизу клубочились і вигинались сизі хмари, ховаючи землю. Апарат був уже на 5000 метрах над нею.
— Прощай, земле!
Ніколи ще літун не пив блакити так жадібно й не відчував так насолодно свого лету. Височінь п'янила його, він хотів співати і здатний був скласти поему, ще невідому людям.
Раптом холодний піт обілляв його: бензина! Чи має він бензину? Йому вже здалося, що мотор спинився й пропелер більше не шумить. Він глянув на бак — бензину було на дні. Спускатися треба.
Спускатись — і знову земля. А хоч-би мав він з собою цистерни бензину — однаково врешті земля. Вона опутала його, тримала міцно й не було де сховатись від неї в блакиті. Дарма, дарма! Притулку немає! Бо хоч де він піде, хоч увесь всесвіт перейде — він знайде життя. Чого воно хоче? Життя хоче бути. І однаково як — чи сонцем світити, чи зорею линути в просторі, чи квіткою пахнути, чи людиною сміятись, чи каменем падати в безодню. Життя хоче бути! В безлічі змін воно розгортає своє пишне гілля. В коханні і смерті, в землетрусах і велетенських протуберанцях, у кометах, в зоряному дощеві, в
