Вийшовши з клубу, Сергій перейшов через парк.
— Галочка, мабуть тут, — подумав він; — Тимошівський вже встигнув виспатись.
Він, як і вчора, бачив веселий натовп, чув сміх, балаканину, й велика туга охопила його. Йому було боляче за кожний усміх, за всякий рух, за дерева, що росли, й за листя, що шамотіло. Все це було зайве, але турбувало його, а він бачив, що був кволий.
— Як важко пройти проз квітку, не зірвавши, проз джерело, не напившись, проз жінку, не покохавши, і проз камінь, не збудувавши собі хату. Потім квітка робиться гноєм, воду викидаєм з себе геть, дівчина тебе зраджує, а камінь з стелі падає тобі на голову. Це зветься — вічність.
Вдома Сергія чекала несподіванка: в його кімнаті була жінка. Коли він увійшов, жінка підвелася з стільця й спитала:
— Вибачте, це ви літун, Сергій Данченко?
— Я, — відповів Сергій. Він був здивований страшенно. Згадавши, що вранці він постановив був привести до себе жінку, він готовий був вірити, що це примара. Його навіть острах узяв і він спинився на порозі.
Жінка схвильовано казала:
— Вибачте, що я прийшла, не бувши знайома. Ваша родичка дозволила мені зачекати…
— Родичка? Галочка? — спитав Сергій. В кімнаті було вже зовсім поночі, й замість жінки він бачив тільки обрис. А вона промовляла майже захлинаючись:
— Я не знаю, як її звуть… Вона була тут… Я зараз розкажу — тільки ви не смійтесь, — я по-
