ку. Він не міг уже одвести від Тимошівського погляду й почував себе ніби в засідці, ніби наготувавшись до скаженого скоку. Кулаки його стиснулись і очі налилися кров'ю.
В цю хвилю Тимошівський підвівся, закурив і сміючись промовив:
— Ну, товариші, йду спати! Я вночі майже не сплю.
Він засвистів пісеньку й вийшов геть. А гнів Сергіїв раптом потух, на чолі йому виступив піт і серце занудьгувало.
— Ось до чого я дійшов, — гадав він; — ганьба, ганьба…
Він оглянувся — Василя вже не було. Це додало йому ще суму.
Йому було шкода самого себе до сліз. Він почував, що зробився пір'їнкою, яку вітер шматує, кидає в болото, а там її топчуть ногами. Досі він був тільки з постати потвора, а тепер почував, що душа його загнилась.
— А який я був, — думав він; — я був людина, це правда, а тепер я нікчемство. Де мій спокій?
Він думав про Галочку й про своє чуття до неї. Він ніби вдивлявся пильно в цю дівчину, ніби хотів дізнатись її схованого єства. Чи не прибрано було там у блискучі шати те, що на очі виступало в його потворстві? Ця думка вразила й порадувала його.
— Кажуть, що я потвора, а хай покажуть мені прекрасне!
Все було — омана, а проте він не знав, що почати. Все промайнуло так швидко, що він мов занімів із здивування.
Із кімнати вже всі розійшлися; тільки четверо в кутку гуляло в карти. Вечоріло, день Іллі кінчався.
