Ці слова роздратували Сергія. Хоч Василь і п'яний був, але Сергій образився — не за себе, а за всіх присутніх.
— Дурниці ти плетеш з п'яних очей, — відказав він; — немає людей! А подивись — їх повна хата. Вони п'ють, сміються. Цей сміх — найкраща відповідь на твої слова. Кажуть, що звірина різниться від людини тим, що не вміє сміятися. Це так! Я теж буду сміятися, я вип'ю горілки, налий мене!
Василь чокнувся з ним.
— За упокой! — промовив він; — хай тобі земля пером!
Сергій, сміючись, підніс чарку до уст. І тільки тепер примітив — проти нього сидів Тимошівський і жваво розмовляв серед товариства. Сергій, мов побачив його вперше. Тимошівський був новий, неприступний, весь бенкет влаштовано ніби на його честь; всі сміялися й горілка лилась ніби на його славу. А він був стрункий і чорнявий, мав засмагле, мов палкими вітрами обличчя завіяне. І здавалося, що він трохи циган.
Василь казав про нього:
— Цей сосунчик за жінками світа божого не бачить.
Так, так. Тимошівський-же був завсіди у когось безтямно закоханий. Це вічна історія, вічний танець його життя.
— Messieurs, angages vos dames!
І найбільше вразило Сергія Тимошівського губи — дужі, червоні. Сосунчик! Ні, ті губи видалися Сергієві губами вампіра.
Де-далі, то глибше захоплювало Сергія відразне почуття до цього хлопця. Воно росло, поверталось на огиду. Сергій забув про свою чар-
