Люду зійшлося сила. Майдан був, мов плодюча нива, що вродила людьми.
І літання прошло на-прочуд гарно. Було піднесення, завзяття. Фігури в повітрі в'язались сами собою, пропелери співали. Сергій зліз з машини схвильований з височини й щасливого літання. Він зав'язав сім мертвих петель і тепер посміхався.
Обідати пішли до клубу „Амортизатор.“ Тут наспів і Василь.
— Прийшов тебе поминати, — сказав він Сергієві.
— Поминати? — здивувався Сергій; — я оце тільки жити зібрався, а ти мене ховаєш! Спасибі!
В хаті був галас і вони нахилялись один до одного, щоб чути.
— Товариша поминаю, — казав Василь; — такого не буде, ні, ні! Тисячі бачив, а таких було тільки два. Та лихо, — обох немає! Ковінька їм у бік! Всяка наволоч живе, а їх немає. А через що гинуть?
Сергій бачив, що Василь уже п'яний прийшов сюди, і слухав його посміхаючись.
— Через жінок! — гукнув Василь; — усе переборять, а як дійде до кохання — каюк! Виходить, що найтяжче переборити жінку. Матері його біс! Здається таке собі слабеньке, нігтем-би, як вошу, розчавив, а от — не перебориш! Та жінка, як не зігни в три погибелі, так живо на шию вилізе!
Він налив собі шклянку.
— Ех-хе, переводяться люди! Та й подумаю я — таки й не буде людей! З'явиться на людину натяк, походить, походить — та й гине. Не буде людей! Ну, дарма, й без їх житимем!
