— Вона не хоче брати в мене їжу. Це надзвичайно боляче мені…
Тимошівський засміявся.
— Та що ти, сестра-жалібниця? Ти мене кохаєш?
— Тебе, тільки тебе. Як я танцювала вперше з тобою, я зробилась така маленька-маленька, мене мов зовсім не стало. Як це скоїлось? А потім ти сказав, що я тобі подобаюсь, і кращого я не чула ніколи… Далі ти сказав, що не треба боятись, треба розбити все, а тебе кохати — мені було страшно, а я знала, що тільки так…
Вона замовкла й заговорив Тимошівський:
— Моя люба, яка ти ще дитина! Тобі хочеться, щоб усе було гарно, щоб усі посміхались. Це дурниця, так не буває. Буває так: хто хоче щастя, тому про инших годі думати. Кохання без болю нудне, це ріденька кашка для хворих. Ми молоді — що нам до наших матерів чи знайомих? Де моя мати — хіба я знаю? Я тільки знаю, що жити прекрасно, а жити й кохати — ще краще. А ти скиглиш… Поцілуй мене!
Сергій не слухав їх більше. В першій хвилі, як він зрозумів усе, він скорчився, принишкнув і завмер, як жучок, що потрапив у небезпеку. А далі він думав так:
— Добре, хай Галочку втрачено. Що-ж з того? Хіба нема инших жінок, а чим вона краща за їх? Хе-хе-хе, та жінок-же хоч греблю гати!
Міркування це було надзвичайно розрадне. Жінок було безліч і багатьох можна було задешево здобути. Жінки ж усі однаковісінькі, чи-ж не однаково, котра з них?
Він підвівся й пішов геть, пересміхаючись сам з собою. Справді, чудний він був! Приїхав,
