як глузливі посмішки. Він спинився, почуваючи, як борсається його серце між лютістю й безнадією. Сил йому вже бракувало, в голові йому з утоми нишкнули думки, мов бралися тінями. Йому заманулось додому, зачинити двері, і щоб було тихо. Але як згадав свою кімнату, стіл, засланий газетою, та подвійне ліжко — огида стиснула його слизькою рукою.
— Де вона?
Йому здалося, що Галочка вже не повернеться більше. Нове завзяття завихрилось у ньому. Він кинувсь назад, наосліп минаючи дерева, просто гущавиною, покинувши нудну алею чужих пестощів.
Уже здалеку зачув він Галоччин голос серед ледве чутного шуршання дерев та трави. Сергій спинився — так, то вона промовляла. Спочатку він не розбирав і не хотів розбирати її слів, бо з самого її голосу ожив парк, задзвонили зорі й заспівав вітер. Сергій поволі сів на землю, посміхаючись, як дитина над дорогими цяцьками.
Галочка казала:
— Пожалій мене, я нещасна. Зрозумій, що я переживаю! Я мовчала спочатку, але-ж вона бачила мене наскрізь. Я терпіла. А потім те скоїлось… Ось я з тобою — і гарно, а прийду додому — страшно. Щоб не було страшно, я роблюся жорстока, люта… Чом так виходить… важко, неприємно? Невже не можна так, щоб усе було хороше, без сліз?
— Не можна й не треба, — відповів чоловік.
Сергій пізнав його; він згадав велику залю, вальс і піднесений голос:
— Messieurs, angagez vos dames!
То був Тимошівський.
