дерево. Він підвівся й зідхнув — ніч була така коротка.
Сьогодні зраня була його черга літати. Він пішов у свою кімнату, тихенько вмився і вийшов на повітря.
На аеродромі ще нікого не було. Сонце зійшло вже високо; шляхом тяглися вози, місто починало співати. Сергій сів просто на землю й дрімав.
До аеродрому під'їхав верхи Василь, прив'язав коня й підійшов до Сергія.
— Зразковий літун! — гукнув він; — чи не ночував ти бува на аеродромі?
— Ні, я був дома. Прийшов зараня… Я не спав цю ніч.
— Ти не спав? А вона?
— Вона? Вона спала…
— Нікудишнє діло! Обом, або спати, або не спати!
Він похмурнів і похитав головою.
— Скажу я тобі — ти дурний! Я думав, що ти жартуєш, аж воно навсправжки. Нащо тобі це? Матері його чорт! Ти питав мене, чом вийшло так, що всі одвертались од тебе, а я, Василь, потоваришував. Хіба було-б так, як-би ти за жінками бігав? Хіба тепер ти товариш мені? Тепер ти чорзна-що!
Сергій взяв його руку.
— Васильку, ти мене не жалієш. Чи думав я коли, що так буде? Я закрутився, я збився з шляху. Я не знаю, що робити.
Василь сів коло нього.
— Слухай мене — покинь! Людині жінка не личить. Вона до лиця таким нікчемствам, як я. А людей я зустрічав тільки двох: тебе та ще
