Сторінка:Підмогильний Проблема хліба 1927.pdf/121

Цю сторінку схвалено

за ширмою ліворуч. Сергій навшпиньках підійшов до ширми й почув рівні коливання Галоччиного дихання. Він напружено слухав.

Застогнала хвора, і Сергій затаїв віддих, боючись, що Галочка прокинеться. Хвора затихла а Галочка не ворохнулась. Він тихенько намацав стілець і так само тихо сів.

— Вночі, коли твоя цяцька спить, піди й ляж коло неї, — так казав Василь.

Може й краще було-б так зробити. Сили вистачило-б. Але він хотів зв'язати її з собою назавсіди.

Йому здавалось, що він уже довго тут сидить. А може й справді так було. Треба йти, ганебно далі тут лишатись! Вночі, крадькома сидіти за ширмою та підслухувати, як спить жінка, яку кохаєш, а потім іти геть, виснаженому, ображеному, — ні, це за всяку образу гірше! Це приниження, якому рівного немає!

Він знав, що треба йти, але не міг. Галоччині подихи навівали на нього спомини й давні жалі. Ці подихи були такі рідні, такі песливі, що душа його мимоволі зливалася з ними, линула далеко, немов покидаючи його, і він жахався, — то поверталась до його радісна назад, і він щасливо хитав головою.

Так, мрії були. У сірому, що трохи карболкою ніс, пансіоні, де він жив, учившись, живого були тільки мрії. Серед дзвоників, розкладів та дражливих виховачів, єдиним одгомоном життя були мрії. Мріяли всі, геть про все: про багатство, славу, події, героїзм, самопожертву, гуляння в карти, піяцтво й про кохання. Він мріяв так само. Багатство він мав, слави не хотів, карти не любив, а кохання не знав. Тим-то мріяв про