але коло ґанку його взяв під руку вчитель, Павлусь — так його звали за молоді літа.
— Нам по дорозі? — спитав він
— По дорозі, — відповів Володимир Петрович.
Павлусь був у білій сорочці з розстібнутим коміром. Виступала дужа, засмагла шия, рукава сорочки закасано по лікті — і руки так само засмаглі. Павлусь ходив що-дня до річки купатись і лежав на сонці.
Вечір був близько. Про нього шорохтіли дерева на пішоходах й тіні, що простяглись через вулицю. Щоб Павлусь не подумав чого, Володимир Петрович сказав:
— Ну, от і з'їздові кінець… Три дні одсиділи. Гм… Приїхали з сіл, і всі в одне — матеріяльне становище.
Павлусь провів рукою по чубові — він без шапки ходив:
— Тепер скрізь про це. Зголоднів народ… Я не прощаюся, ввечері завітаю. Всі будуть?
— Напевно.
Володимир Петрович засунув руки в кешені й далі пішов сам.
— Чом-же тобі не завітати, коли ти цілуєшся з моєю дружиною? Гм.
Володимир Петрович мав приміщення неподалік. Він наймав три кімнаті й город з половини. Подвір'я було велике, високими штахетами огороджене. Коли Володимир Петрович проходив повз нього, над штахетами видно було тільки саму його голову. Дружина колись казала, що здається, ніби голова та сама собі суне над парканом.
Хлопчик гуляв у дворі з старим собакою. Побачивши батькову голову, він гукнув:
— Папо, папо!
