сірі, роки вже небілені, стіни кімнати, скривлена шафа, висунуті шухляди, розкидане збіжжя, накритий стіл із застиглою юшкою, розчинені двері і блідий промінь на підлозі. Те, що, здавалось, насувалося допіру, було вже дійсністю. Галочка затремтіла.
— Так стогнав мій дід… Я боялася, він був жах мого дитинства… І оце знову? Не хочу! Не хочу бути покоївкою, я жити хочу! Вона ненавиділа мене, а тепер зовсім погнобить? До лікарні її, до лікарні!
З її розпачу він набував сили. Посмішка вийшла йому на обличчя; він підійшов до сестри й узяв її руку.
— Не хвилюйся, Галю! Ти кажеш: до лікарні, але в лікарнях тепер повно хворих. Їх нікуди діти, вони вмирають під парканами, а вже й зовсім не приймають туди колишніх буржуїв. Тай нащо так? Ти зараз схвильована, а подумай краще — і ти не будеш така жорстока. Так сталось! Хіба ти одна тепер страждаєш? Поглянь навкруги…
Ударило сьому годину. Галочка стріпнулась і визволила свою руку.
— Так, так, — відповіла вона; — життя важке, я знаю… Мені треба йти: ми й сьогодні працюємо позачергово.
Вона швидко поправила волосся й впорядкувалась. Сергій сказав їй:
— Нащо тобі, Галю працювати там, та ще й позачергово? Нічого тобі це не дає, тільки сили даремно витрачаєш. Тобі платять за це шаги. А тут ще мати хвора, — кому-ж доглянути її, як не тобі? Я обіцяю тобі допомагати; поки я живий, ти не знатимеш клопоту…
