мандрівцем, несучи скрізь з собою її образ, очі, волосся… Бачити її в снах, жити для тих снів і, може, збожеволівши, повірити, що тільки у сні вона існує.
Ці слова ніби хто нашіптував йому, хтось ніжний і чулий, єдиний, хто зрозумів його й поклав йому запашну руку на знеможене серце. І з самого голосу по тілу його лилась солодка млость, він заплющував очі, не хотів ворушитися й був, як дитина, що вірить у казку про чарівні краї.
Далекі вітри віяли йому на душу й теплим туманом застилали очі. Він бачив себе коло рідної хати, у дідівському лісі. Темні дерева височать коло його й затьмарена алея губиться у синьому мороці. Він іде, потім спиниться — і лячно йому з тиші й нерухомости. Він блукає по лісі без кінця, скрізь зустрічають його темні дерева, стежка тихо сунеться далі й манить до себе навислий морок.
А враз заворушилося повітря, заколихалося хвилями, заклубочилося й захитало струнке верховіття дерев; зашепотіло галуззя, зашорохтіла трава. Дзвінкий дощ падає з невидимої хмари й розбуркана земля п'є його золотий сік. Він знає — то грають мати, і звуки линуть сюди крізь одчинене вікно. І враз забуває про це. Приступає до дерева, легко підноситься з гілки на гілку до верховіття, розхитує його, а потім гойдається, і не знати вже галуззя, ані дерева, тільки звуки, що линуть повз хлопця, — ні, то сам він є ті звуки.
— Так, так, — думав Сергій, — це було колись, колись…
Він підніс голову до неба — і дивна річ! Небо, яке ще недавно було далеке й привабливе, ви-
