Вона витерла сльози, далі казала твердо, і в її словах були одлиски того вогню, що палахкотів їй у душі.
— Я не на хвилинку прийшла, не через карафку! Сергію, нам треба багато обговорити. Ми не тільки тітка й небіж — нас єднають ще скривавлені тіні твого батька та мого чоловіка. Хай твоя мати носить по чужих краях вічний сором ганебної втечі. А ми — ні! Наше серце — помста!
Коли тітка вимовила це слово, то сама затремтіла. Вона нахилилась близько до небожа, і мова її зашкварчала на розпечених вустах.
— Пам'ятаєш, гукали: братерство, воля? А тепер — кривавий чобіт! Усе розчавив, дикий чобіт! І хто? Варнаки, проститутки! Нас питцями людської крови проголосили, а сами жменями п'ють! Оця страшна бутафорія — комунізм? І вони думають — так минеться? Пройде, забудеться їхня кривава брехня? Ха-ха! Минеться! Вони думають, як гостра ножака в їх, так усі злякались? А — зась! А як ми — теж ножаку? Ага! Ось я — що я? Я-ж усіх їх знаю, в обличчя кожного… Я їх пізнаю! Од мене не сховаються! От тоді… Я лазитиму, шукатиму їх, а піймаю! Сама допитуватиму, як вони мене колись… Все згадаю! Вони розстрілювали нас, а ми їх вішатимем! Ха-ха! Тільки вішатимем? А язика їм гадючого не рватимем? А руки їм криваві не крутитимем? А гвіздки їм у голову, гвіздки…
Вона бачила те, що промовляла, і заходилась з пекучої радости. Її голос рвався й робився зловісним харчанням. Гарячі подихи разом з слиною летіли перед неї, і Сергій відчув у собі холодок жаху. Тітчині руки вп'ялися йому в груди, і він, боючись її божевілля, силоміць відхилив її од себе.
