— Я вже не можу спати так, як инші, щоночи, — сказав Василь; — часом сплю вдень, а часом три доби не лягаю, люльку курю.
Він перечепився за пеньок, вилаявся, але сів на нього. Сергій ліг на траву біля Василя.
— А я згадую давнину, — промовив він. — Чи пам'ятаєш той час, коли я вперше приїхав на фронт? Ніхто не помічав мене, тільки нишком сміялися з мого потворства, А ти — ні. Ти потоваришував зо мною. Ми жили в одній ятці, грілись коло одного вогню. Це чудно так! Я ніколи доти не мав товариша.
Василь креснув огонь. На хвилю їх обстали кущі й дерева, а за мить знову подалися у морок. Люлька жевріла, як великий світлик, що застиг у повітрі.
— А ще я думаю про танці, — казав далі Сергій; — ну що таке танці? Крутяться, скачуть люди. А оце я побачив, що в танцях є щось глибоке, без краю принадне.
Василь засміявся.
— О, кузиночка твоя творить дива! Тільки ти, Серьожо, справді не здурій! А то ногу зломиш.
— Вона справді чудово танцює, — захоплено промовив Сергій; — нічиї ноги не ступали так вільно, нічиї руки не піднімались так плавко! О, в танцях вона справді прекрасна.
Василь нахилився над ним.
— Коли так, то не будь-же дурний, як затичка з випитої пляшки! Я навчу тебе, як робити: вночі, як твоя цяцька ляже спати, іди й лягай коло неї! Тільки так — инакше пропадеш. Так я робив завсіди, а й разу не помилявся.
— Страшно… — прошепотів Сергій і підвівся.
