— Ти слухай, — промовив Василь, — я хоч дурний, так хитрий. Я тебе, брате, наскрізь бачу.
Свічка на столі догоріла й погасла; у темряві ще виразніше заплигала музика. Досі ще танцювали ненаситний вальс. Воєнкомів голос забринів дивно в його супроводі.
— Ми беремо цей бруд й прядемо білі нітки.
Василь нахилився й знайшов помацки долі свою хутрову куртку.
— Ходімо, — промовив він, — подивимось, як танцюють.
Воєнком поправив пистоля і вийшов у залю поважний і спокійний, як завсіди.
— Mesdames à droit, messieurs à gauche!
Тимошівський літав по залі й усіх запалював своїм завзяттям. Василь ледве знайшов Данченка за юрбою.
— Ти втік? — промовив він. — Ти стоїш, видивляєшся?
Данченко почервонів з його посмішки.
— Та я радий податися звідси, — відповів, — ця тупанина торохкотить мені в ухах.
Вони вийшли. Все місто вже спало, і грюкіт, що вилітав з танцювальної залі, умирав на її порозі.
— Як гарно, — сказав Сергій; — чи не здається тобі, що десь далеко, а може близько, поруч, — ходить ще один ти й бачить у темряві, як і вдень?
Василь голосно плюнув:
— Знаєш, все, що хочеш, а свого двійника я не потерпів-би! Застрелив-би, як собаку.
Вони пішли, мимоволі звертаючи в темні алеї. Гущавина покривала їх.
