кування справдилось: все місто справді було на відкритті клубу. Привітальні промови відбулися зараня й тільки-но запалено лямпи, публика й музика були напоготові. Гримнув вальс; покриваючи його звуки, Тимошівськй бадьоро гукнув французькі назви. Мури театрального будинку напружились, стримуючи рух юрби, що задвигкотіла суцільним колом.
Танцювали з захватом, з цілковитою відданістю танцям. Танцювали зосереджено й уперто — вперше після жаху громадської борні.
— Messieurs, angagez vos dames!
Сергій Данченко стояв збоку коло стіни й дивився на Галочку. Вона була тут і теж танцювала. З ким — то байдуже. Сергій почував, що танцює з нею він. Він бачив зблизька її обличчя, оповивав рукою її стан. Вона нахиляла голову трохи набік, і це робило її ще прекраснішою.
Коло стін купчилось що-раз більше народу і Сергієві доводилось підніматись навшпиньки та через плечі зазирати, щоб не втратити Галочку з очей.
Підійшов червоний Василь і сказав:
— Ти осьдечки. Я вже з півгодини тебе шукаю. Дивишся, як кузиночка танцює?
— Дивлюся, як танцюють, — відмовив Данченко.
— Та невже? Ні, ти зверни увагу: здається били їх, били, реквізували, розстрілювали — аж вони знову танцюють! По парі-ж сорочок не лишили — дивись, які одягнені. Важко, важко їх защикнути! Га, як ти думаєш? Це мені до вподоби!
— Ти сам?
— Сам, як палець. Кохану свою на село по харчі одрядив. Та й сам я тільки вчора приїхав.
