тіеи поры ворожка скризь у моду, а други люде йому дуже завыдувалы, а все такы и боялысь його и добре уси поважалы. Ставъ ворожка добре жыть та богатить.
Прыйихалы разъ до пана гости, тоже таки паны, якъ и винъ. Пьють воны, гуляють та выкамарюють разни панськи штукы, то нашому братови тильке на дывовыжу. А дали, якъ пидпылы уси добре, почалы одынъ передъ однымъ хвастать та хвалытьця: хто добрымы киньмы, хто новою каляскою, або якымъ другымъ добромъ, а панъ-хазяинъ и каже:
— Це не дыковына! У кого йе гроши, то каждый може соби що небуть добре купыть! Вы похвалитьця такымъ, чого за гроши купыть нельзя, — ото буде дыковына!
— А чымъ-же вы такымъ похвалытесь? — Пытають гости.
— А ось чымъ: есть у мене мужычокъ, простый, незавыдный чоловичокъ, а такый добрый ворожка, що якъ заворожыть, такъ усе, що угодно, угадае.
— Ну, це не правда, що-бъ винъ усе могъ угадать!
— Якъ неправда? Що схочете, те и угадае! Я раньше самъ тому не вирывъ, а теперъ вирю; бо у мене бувъ сундучокъ зъ гришмы украденый, и булы-бъ гроши пропалы, такъ той ворожка прыйшовъ та заразъ гроши и найшовъ!
Гости все такы не вирять. Тоди панъ прыказавъ заразъ гукнуть ворожку. Прыйшовъ
