Зализъ цыганъ до одного чоловика у двиръ, забравсь нышкомъ у повитку, тай й ставъ потыхеньку выводыть коня, колы на йего биду выйшовъ изъ хаты хазяинъ; побачывъ винъ, що цыганъ у двори хазяинуе, пидкравсь до його ззаду тай попавъ за петелькы. Пручавсь-пручавсь цыганъ, ажъ не вырветьця, — попався у добри рукы; отъ винъ и зачавъ просыть:
— Дядечку, голубчыку, пустить!
— Брешешъ гаспидськый сынъ, не пустю!
— Ой, дядьку-добродію, пустить, будтьте ласкови! Це я пошуткувавъ, а вы уже и за вспражкы прынялы!
— Колы ты пошуткувавъ, такъ и я зъ тобою пошуткую!
Якъ зачавъ йому той хазяинъ давать метелыци, якъ зачавъ надсажувать бебехивъ и въ спыну и въ ребра, такъ бидному цыганови и дыхать було важко! Порвавъ на йому усю одежу, обирвавъ на голови и на бороди усе волосся и вытягавъ його по усьому двору, якъ собаку. А дали, якъ уже добре и самъ заморывся, узявъ тай перекынувъ цыгана
