Сторінка:Півень О. Веселымъ людямъ на втиху! (1906).djvu/117

Цю сторінку схвалено
— 126 —

Застукало, загремило по всьому пеклу, а на видьму напалы корчи… Колы глянувъ дидъ, ажъ шапка його летыть та прямо йому межы-очи бу-бухъ!

— Ни, постойте! — закрычавъ дидъ, росхрабрывшысь и надившы шапку. — Якъ що заразъ не стане передо мною мій молодецькый кинь, такъ нехай мене убье гримъ, на оцьому самому нечистому мисти, колы я не перехрещу усихъ васъ святымъ хрестомъ!

И уже було и руку пиднявъ, якъ передъ нымъ забряжчалы кинськи кисткы.

— Оце тоби твій кинь!

Заплакавъ бидный дидъ, якъ мала дытына, глянувшы на йихъ! Жалко старого товарыша!..

— Дайте-жъ меня хочъ якого небудь коня, щобъ выбратьця изъ вашого кубла!

Чортъ ляснувъ арапныкомъ и де не взявся кинь, якъ огонь, и дидъ, якъ птыця, вылетивъ на йому наверхъ! Тильке на дида велыкый страхъ напавъ дорогою, бо його кинь ни окрыку, ни поводивъ не слухався, а таскавъ його, якъ бешеный, черезъ провалля та болота… Глянувъ разъ дидъ соби пидъ ногы, та ще дужче злякався: пропасть глыбока та круча страшенана пидъ ногами, а чортовому коневи и нужды мало! Прямо потаскавъ, черезъ неи! Дидъ пидскочывъ, не удержався и такъ и зашумивъ у пропасть ажъ на дно и такъ торохнувся объ землю, що неначе и духъ зъ його вылетивъ! Довго лежавъ дидъ безъ памьяты,