Сторінка:Півень О. Веселымъ людямъ на втиху! (1906).djvu/110

— 119 —

такъ и попадають уси, якъ груши, на землю! Тильке и дида ставъ пробырать цыганськый питъ, якъ увійшовъ винъ у таку глупу ничъ у лисъ. Хочъ бы зирочка на неби! Темно та тыхо, якъ у вынному пидвали; тильке и чуть було, якъ далеко-далеко вверху, надъ головою, холодный витеръ гулявъ по верхивьямъ деревивъ, и воны роскачувалысь, якъ пьяни козацьки головы, и шепталы лыстямы пьяну ричь. Колы ось повіяло такымъ холодом, що дидъ згадавъ и про овечый свій кожухъ, и тутъ же зразу неначе сто молотивъ застукало по лису такымъ стукомъ, що у дида ажъ у голови загуло, и неначе блыскавкою освитыло на хвылыну увесь лисъ. Дидъ заразъ побачывъ дорожку коло обгорилого дерева, а по надъ нею росла оришына та густый терынъ. Якъ разъ же выходыло такъ, якъ казавъ шынкарь, — значыть винъ не обдурывъ його! Тильке не дуже-то весело було продыратьця черезъ колючый терынъ; ище зъ роду не прыходылось йому такъ, щобъ проклятый терынъ такъ дуже дряпався; частенько допикало такъ, що хотилось ажъ крыкнуть. Зъ велыкымъ трудомъ выбрався такы дидъ на просторе мисто и тутъ прымитывъ, що деревья рослы усе ридше и чымъ дальше, ставалы таки шыроки та товсти, що такыхъ дидови не доводылось бачыть и по ту сторону Польши. Глянувъ дидъ передъ себе, колы мижъ деревомъ заблестила ричка, та така чорна, якъ добре загартована сталь. Довго стоявъ дидъ