розкажы йимъ страшну казку… Щобъ-же вамъ розказать таке? Зразу не здумаешъ… Стрывайте! Розкажу я вамъ, якъ покійный мій дидъ гулявъ зъ видьмамы на карты въ дурака. Тильке зарани васъ просю: глядить, не збывайте съ толку, а то выйде така кваша, що совисно и въ ротъ буде взять! Покійный мій дидъ, нужно вамъ сказать, бувъ не изъ простыхъ въ те времня козакивъ. Знавъ винъ и твердо-онъ-то и слово-тытло поставыть и бувъ грамотюка, хочъ куды! У празныкъ, було, одхватае въ церкви апостола такъ, що теперъ и поповычъ другый сховаетьця. Ну, сами знаете, що въ ти времена, якъ зибрать зо всього Батурына грамотійивъ, такъ ничого и шапкы пидставлять, — въ одну жменю можна було всихъ забрать! А черезъ те и повага одъ людей була дидови така, що всякый зустричный кланявся дидови чуть не въ поясъ.
Одынъ разъ здумалось вельможному гетьманови послать для чого-сь грамоту до царыци. Тогдашній полковый пысарь, — отъ, бодай його морока взяла, и прозвыща його не згадаю… Вискрякъ — не Вискрякъ, Мотузочка — не Мотузочка, Голопуцьокъ — не Голопуцьокъ, знаю тильке, що чудне яке-сь прозвыще, — поклыкавъ до себе дида и сказавъ йому, що самъ гетьманъ нарядывъ його гинцемъ зъ грамотою до царыци. Дидъ не любывъ довго збыратьца: зашывъ грамоту въ шапку, вывивъ коня чмокнувъ жинку и двохъ своихъ, якъ самъ винъ йихъ называвъ,
