сить стати галицька сторожа й топити Наддніпрянців, які хотілиб дістатися до Галичини! (Свідки: ред. М. Цеглинський і присутний у Відні проф. В. Біберович). П. Л. пише, що я на нього вплинув у тім напрямі. Порівнайте його статі ще до мого приїзду з Великої України, а переконайтеся, кілько правди в його твердженню!
Характеристичний напад п. Л. на проф. С. Р., якому він закидав, що з видавничо-комерційних причин втік зі Львова… Проф. С. Р. — се типовий учений, який з комерцією має якраз тільки спільного, що п. Лисяк з упорядкованим думаннєм і писаннєм. Яку видавничу комерцію може в нас виконувати не тільки автор, але й видавець — загально відомо. Але добре так професорови С. Р., нехай на другий раз уважає, щоб не давати свого голосу людцям до викладання на університетських курсах, хоч не мають абсолютно ніяких кваліфікацій не тільки на те, але й на написаннє путньої статі та дібраннє допасованого цитату.
Дібраннє авторів і цитатів удалося п. Лисякови величаво: Берне по смерти Ґетого в сліпій ненависти писав, що тепер увільнений німецький нарід з неволі. А Гайне був великий поет, але на жаль — денунціянти мали рацію щодо нього. Треба тільки знати життепись Гайного.
Задержався я довго над особою нового кандидата на політика. Політичним противником його я не був, бо п. Л. не був ніколи діяльний політично. В нац. дем. (трудову) партію зголосився у Відні 1920 р., як мене інформував проф. Г. Микетей, давний член сеї партії. І тепер я не є його політ. противником, бо п. Л. не виставляє ніякої політичної програми. Кириня програмою не є. Кириня се — розбиванне фронту. Ґрупа, не оперта на клясі, не може тепер відіграти політичної ролі. Тут діло тільки в пришпиленню кирині, яка затроює воздух. На се треба ввернути увагу суспільности. Роблю се в тім переконанню, що здоровий інстинкт суспільности відчує,
