п. Л. не знає. Знаменитий як реальний прийом під сю пору уступ про те, „що без Великої України не скине пут неволі Галичина, не висвободиться зпід „братньої“ опіки Закарпаттє і не вирине з румунського моря забута всіми (крім п. Л.) Буковина.“ Що за глибокі й нові думки! Особливо з додатком: „Може бути, що инші народи инакше й постепенно доходили до своєї соборної незалежности… Але сьогодні се вже для нас мимо пройдені стовпи… Значить — ми маємо відразу доконати сього? Як, честивий пане? „Зливаннем конкретних прийомів“? Чи виповісти війну ще більшевикам, Румунії й Чехії? Бо з Польщею війну маємо.
Так виглядає хаос в голові „ідеольоґа“ п. Л. Гадаю, що кожда зріла й розсудна людина подумає собі: Добре, що концепція й тактика Галицького Уряду „діяметрально противні“ тому хаосови. П. Л. певно кричатиме, що я „повиривав його думки“: Тому, що ціла „політична концепція“ п. Лисяка варта доброго річника гумористичного журналу, поручаю читачам перестудіювати її в цілости в чч. 6.–8. і 9–10. „Волі“ з сього року. Ручу, що забавляться.
3. Третій і останній політичний закид, який можна вибрати з хаосу ідеольоґа п. Л., звучить: Між Диктатурою і краєм не істнував, а на ділі не істнує й досі ніякий правильний звязок. — Сей закид має голову, руки й ноги. І тому не п. Л. буде його автор, а хтось, що вміє думати. Але вміє думати злобно. Бо по перше (навіть поминаючи факт, що коли нема правильного звязку між А. і Б., то кождий з них за се відповідає по своїй мірі), — важко когонебудь винити за се, що нема правильного звязку в неправильних відносинах з поневоленим краєм. А коли звязок є, то сей закид можна мимо сього вдержати — звичайним запереченнєм. Бо ми тоді не можемо публично доказувати, з ким і який звязок удержуємо. Бо тоді виарештувалиб у краю масу людей. Та що се обходить честивого п. Л.? Аби закид був проти „Совіта нечестивих…“
