треба жити йіх богобоязним житєм, і прилучився до них.“
Ратушний, коли єму закидали, що він богато йіздив по селах, щоби ширити нову віру, сказав: „у мене зовсім не було тілько вільного часу. А коли прийіздив судебний слідчий, зійшовся народ, і священник був тут же, і коли почали розмовляти про духовне житє, то священник нічого не міг довести з святого письма, а через те народ, хоч і не знає докладно слова божого, переконався, що священники не дуже то знають святе письмо. Потім мене посадили у вязницю за те, що я евангеліє читав. Тоді люде почали ще більше дивуватись і, хто міг, добував евангелія і читав, а святе письмо може умудрити кождого. Коли мене вдруге посадили у вязницю, то народ ще більше почав звертати увагу і здобувати евангелія. Ось як воно більше розширялось, а не так, як думають, що я ширив… Як я міг всіх йіх пообйіздити, коли я все працював над хліборобством, заробляв собі на хліб, і мені ніхто нічого не давав, ні грошей, ні чого инчого.“
Другий підсудний, Балабан, сказав: „Се правда, що ми не віримо в ікони. Ні наш Спаситель, ні апостоли не сказали, щоби непремінно вірити в ікони. В евангеліях сего нігде не написано… Що ж ми зробили лихого? Наша вина така, що ми читаємо евангеліє, слово боже… Як я стою перед судом, все рівно, як перед Богом, і не боюсь, що можете мене за-
