Великі обшари не засіяні, порослі травою, бо селянин сіяв лише „для себе“. В колхозі та совхозі все робиться з примусу, не в пору і без найменшого зрозуміння господарськоземельно-хліборобської справи. Тому там покоси мокнуть, тому буйний степовий вітрець витеребить достиглу пшеницю в землю. Коли дещо зберуть, вимолотять, звезуть на станції, — висиплять під голим небом, з браку вагонів та мішків, то тоді жито й пшениця поросте. Совітський уряд, через свій жидівський „Внешгорг“, більшу частину зібраного збіжжя, відібраного силою від українського селянина, вивозить за границю по найнижчих цінах, майже задармо, щоб в той спосіб здобути чужу вартісну валюту, при тому масовим ввозом хліба в певні краї викликати там господарську кризу в наслідок надпродукції збіжжя.
Вже в балтськім і ольгопільськім повітах бачили ми селян з Херсонщини з познаками голоду. Вони були худі, як тараня, з тонкими шиями, запалими очима, що блищали гарячково. Носили в міньках упряж, полотно, одежу міняти на хліб, але в цій південній частині Поділля того хліба також не було. Ми для себе не могли дістати хліба: козаки живилися молоком без хліба, молодими картоплями, дозріваючим горохом з поля. Вже жито переквітло, і селяни теребили молоді зернята (з молочком) з колосків, сушили, а потім мололи на жорнах. Такий хліб був чорний, як вуголь, але треба було їсти. Старшини затримувалися по домах священиків та дяків. Духовні особи мали білі сухарі з Великодня. Коли вони довідувались, що ми повстанці, то сухарів досить було ще на дорогу.
