ручні гранати. Люїсів ми мали аж 10 штук, а „кругляки“ до них возилось на 3-ох запасових конях. Ті коні я брав тепер завсіди на випадок, коли б якийсь кінь впав у бою, щоб не залишився козак на пішки.
Знаною вже добре мені дорогою через місто Янів ми переїхали за Бог. Далі їхали ночами, а днем скривалися в лісах. Лише звечора заїхали в село, повечеряли з трудом, коней попасли на ланах „совхозів“ та їхали визначеною трасою. Зачіпок зі совітами ми не шукали, навіть уникали їх. Чим далі на південь, тим трудніша була справа з харчами. Я не буду описувати свого походу з повстанчим відділом, бо навіть не було цікавих моментів. Хочу звернути увагу на страшне явище 1922 року — на голод у південній Україні.
Отож большевицька грабунікова господарка з „продналогами“ викотила ввесь хліб з південного Поділля, Херсонщини, Катеринославщини й Таврії. В 1922 році був неурожай з приводу посухи. Ці села вимерли, і рятунку їм бандитський совітський уряд не дав, — мовляв: „Нехай вмирають хахли!“ На нашім чорноземнім півдні і давніше бували вже неурожайні роки, але там не було хлібороба, який не мав би річного запасу збіжжя та паші ддя худоби. Крім того, прийде голодний рік, то кожне село мало ще громадський великий магазин збіжжя. Рік перебудеться, а другий дасть за два. Тепер інакше: всякі Алєксандрови, Лапови, лотиші все до зерна вивезли. Господарка жидів по совхозах і колхозах така, як і їх життя в містечковім Гетті перед революцією. Без приватної власности, ніхто не думає під жидівською командою на дармоїдів-комуністів працювати.
