була „мордовня“. На цементовій долівці крови, як у різні: стік крови провадить рівчаком у кут — на стінах плями крови, присохлого мозку. Всюди валяються шматки волосся зі шкірою, шкіри з вирваним мясом, зуби, сухі очі, видовбані загостранеми чайними ложочками, повиривані нігті, повиломлювані пальці, обрізані вуха, носи. Є тут кілька крісел і таборетів, стоїть один столик у куті, а більший під стіною. На стінах знаки від револьверових куль. Два віконця запхані войлоком і виходять на подвіря — вони добре закратовані.
З огидою виходимо з цієї різні людей. Ламають козаки другі штаби і двері. Та двері не піддаються, бо міцно оковані. Знаходяться ключі. Відчиняємо двері напроти мордовні чрезвичайки. Тут сиділо душ 10 людських істот, різного віку — чоловіки і жінки. Одна була з малою дитиною. Нічого не питаємо, хто вони, звідки, за що сидять. Хутчій кажемо їм іти на волю. Даю наказ випровадити до „бойні“ 8 чекісток і чекістів та негайно розстріляти: їх кров змішалася в ринштоку з кровю їхніх жертв.
Була година 2-га, коли три наші відділи, в коротких відступах до 100 кроків, виїхали з Летичева. Напрямок був поданий на Літин, а в 3-ох км. ми звернули праворуч у ліси, якими повз Буцни увійшли в район Вовковинецьких хуторів, попереділюваних зрідка лісами. В однім такім ліску стояли цілий день. Козаки весело балакали про свої вчинки та епізоди бою в Летичеві. Здобуті речі я наказав поділити між козаків, для яких найважнішим був перкаль на сорочки.
