Спішуємось, ставимо два люїси на рівець, де залягають всі козаки, бо коні їх поприв'язувані. Раптом з корчів вискакує кільканадцять кінних з Ковбасюком. За ними пре аж кілька сотень большевицької кінноти. Кличу, щоб їхали скоріше, бо їх доганяють червоні. Ковбасюк і Онисько Грабарчук вїздять у лісок. Проти нас виїхало також яких 200 шабель червоних та посуваються звільна порубами. Але нас тепер уже більше на 30 козаків і 3 ручні кулемети. З такою силою, коли добре і сміло вдарити в одне місце, то можна пробитись назад у ліс.
Та мені раптом приходить у голову: боронитись у ліску ризиковано, бо большевики сміло атакують, переб'ють багато коней і винищать нас. Краще підпустити їх ближче, розбити на дві частини, а потім цими „воротами“ вскочити назад у ліс. Вже й так западає ніч…
Стріляємо до червоних, які зі шаблями в руках поволі підсуваються ближче. Падають забиті їздці та коні. Большевики дійсно починають розступатися — пробують обїхати лісок із двох боків.
Є вони від нас може на кроків 250. Бачу, що напроти, на крик червоних: „Резерв вперьод!“ — підсувається в колоні ще одна їх сотня. Сіємо по них кілька кулеметних серій, здержуємо їх, а тоді я гукаю на своїх: „На коней!“ Кажу козакам, що нам також єдиний вихід: вдарити на резерву і пробитися з поворотом у ліс. „За мною!“ — кричу і зі шаблею в одній та револьвером у другій руці пускаюся вперед.
Час дорогий. Оглядаюсь, а мої козаки виїхали з ліска і… нерішучі, в 50 кроках позаду за мною. Ще раз кричу — „вперед“. Вже бачу обличчя широкоплечих татарів. Вимахую в повітрі шаблею і гукаю: „Я вам покажу, як рубать!“ Думаю я
