— ні. Де кінчаються крила червоних, нам не видно, але по стрілах і головах тих, що стріляють пізнати що утворений ними „фронт“ має до 250 метрів Стрілянина червоних іде пожвавлена, а козака Коноплянка лише зрідка відповідають. Мої кращі стрільці віддають свої коні сусідам і собі вибігають до пішої лінії та влучно стріляють: червоні мають напевно кількох забитих і ранених. Від крісових та кулеметних стрілів, мої відходять з кіньми далі в глибину лісу, щоб забезпечити коні від поранення. Я відкликаю кінних стрільців з лінії і даю наказ сідати на коней. Питаю сот. Погиби, чи він рішається з нами брати уділ в кінній атаці, чи зі своїми 8 козаками зміцнить пішу нашу позицію. Погиба таки хоче їхати з нами, що мені дуже подобалось.
Ідемо „гусаком“ вгору напроти правого крила та повертаємо на краю лісу конячі голови праворуч. Я зліз з коня, щоби докладно зорієнтуватися у фронті червоних, які мають втрати і чи вперед не спішаться. Мені звідсіль не видно, де заховані коноводи і тачанки. Бачу, що напроти нас крутиться, недалеко хутора, двох кінних большевиків. Був тоді чудовий весняний день. На небі ні хмаринки. Теплий вітрець продував краєм лісу. На полях в білих сорочках селяни, в кольорових спідницях молодиці та дівчата садили картоплі. Ті, які були в поблизу бою, повтікали, інші з тривогою і зацікавленням очікували, що далі. Зараз і побачать.
Подаю останні завваги і команду: „Шаблі до рук!“
Виїздимо лавою. Як і стояли, так чвалом кидаємось на вороже крило. Довшу хвилину большевики не реагують.
