Коли червоні пізнали коня командира 10 полку, то значить це був 10. полк. Вторік вони взяли мого каштана, а тепер у заміну маю англо-арабку їх командира. „Бог справедливий“, сказав би магометанин.
Підїжджаю до своїх козаків. Онисько здає звіт, як то він виїхав на зустріч червоним. Довший час їх командир не підїздив: пропонував, щоб покласти зброю і підїхати до нього, а він так само зробить. Потім прийшло до стрілів. Стрілив перший Онисько, а потім „оперся“ об самітний хутір, де всі злізли з коней. Коли червоні натиснули — всі всіли на коней, тільки один козак не вспів уже сісти, бо сідло пішло під живіт коневі. Став козак поправляти сідло, наскочило кількох червоних і зарубали його. Був то молодий 17-літній юнак. Коня з сідлом забрали червоні.
Я вилаяв Ониська Грабарчука і всіх козаків за несолідарність. За 23 козаками їхало 20 червоних на найкращих конях. Решта червоних була в 250 кроків. Треба було кинутись на ту 20-ку, а свого козака бодай попід руки між двома кіньми вирвати з небезпеки. А так пропав молодий хлопчина ні за нюх табаки.
Зі мною було дуже небезпечно, бо могли мені коня застрілити. Я був у середині червоних. Совітська „будьоновка“ також помогла, бо передня 20-ка не зорієнтувалась, хто їм в спину стріляє. Я вийшов чудом — тільки завдяки сміливости і негайної реакції.
Це був останній день квітня. Треба шукати решти козаків, які напевно десь в районі Слобідки. Так і було: вечором я знайшов їх усіх. Зібрав і вилаяв за те, що на
